Душпастиру Української Греко-Католицької Церкви під час Другої світової війни: стратегії та приклади подолання травматичного досвіду

Анотація

Із початком Другої світової війни (1939 -1945 рр.) перед Греко-
Католицькою Церквою виникла необхідність активно реагувати на процес створення українських збройних формувань, забезпечуючи духовну опіку та підтримку. Капелани УГКЦ переймали на себе не лише свої безпосередні функції як церковні діячі, а й долучалися до роботи у сфері медичного забезпечення, вирішення військових і громадсько-політичних питань, опікувалися не лише військовими, а й цивільним населенням. Перебуваючи пліч-о-пліч із бійцями, польові духівники були безпосередніми свідками реалій війни і як ніхто інший розуміли, із якими щоденними труднощами їм доводилося зустрічатися. Набутий капеланами досвід ставав основою для розробки концепції того, якою повинна бути духовна опіка. Моделі поведінки, що виникали в результаті спостережень та спілкування з бійцями, визначалися як капелан-предаставник церкви та капелан-духовний батько. Зазвичай, такі стратегії у поведінці перепліталися і творили єдину основу
діяльності польових духівників.