Успіння Пресвятої Богородиці у візантійській літургійній традиції: історичний контекст

Анотація

У статті аналізується історичний контекст становлення свята Успіння Пресвятої Богородиці та особливості формування літургійного вшанування пам’яті Успіння Пречистої Діви Марії. Шляхом семантико-семіотичного з’ясування особливостей вживання богородичних лексем доводиться значимість святкування цього празника у числі дванадцяти найбільших літургійних свят.

З’ясовано, що перше літургійне поминання Марії пов’язане із святкуванням Різдва Христового, що набуло поширення у Східній традиції в кінці ІІІ ст. Приблизно з ІV ст. відоме також літургійне поминання Богородиці у зв’язку із святкуванням стрітення, яке ознаменовувало зустріч Христа з Семеоном, в якій Марія взяла безпосередню участь.

Обгрунтовано, що у візантійській традиції святкуванні Успіння особливої вагомості набувають два дні тижня: середа і п’ятниця. Середа асоціювалася з Вифлеємом, місцем де апостоли зібралися біля Діви, а п’ятниця із днем положення у гріб, тому саме у цей день і здійснювалася процесія.

Доведено, що Богослужіння на Успіння у східній християнській традиції являли собою своєрідний розповідний комплекс. При цьому їх комплексний характер виявляється не стільки у тому, що вони, як і будь-які інші богослужіння мають теологічне наповнення, а передусім тим способом, яким досягалася мета єднання вірних із Творцем через гармонійне поєднання трьох складових: слова, образу і звуку.