Дефінітивне, етимологічне та семантичне окреслення термінів «типікон» та «устав»

Анотація

В дослідженні прослідковано шлях історичного становлення богослужбового уставу, окреслено причинно-наслідковий зв’язок найрізноманітніших візантійських уставів з унійними типіконами. Детально розглянуто розвиток богослужбового уставу в середовищі Київської Церкви, яка в кінці ХVI ст. відновила єдність з Апостольським Престолом.

Методологія дослідження: основою методології даної наукової розвідки стало використання хронологічного методу викладу матеріалу, хоча, інколи може скластися враження, що в тій чи іншій частині наукового дослідження повертаємося до попередньої епохи. Такі посилання є цілком виправданні, адже богослужбовий устав потребує багатостороннього висвітлення навіть у рамках однієї епохи. Також будемо послуговуватися історично-критичним методом, задля об’єктивного висвітлення контексту розвитку богослужбового уставу у різні часові періоди, починаючи від перших століть і завершуючи сучасністю. У статті застосуємо аналітичний та синтетичний методи дослідження, які є необхідним при аналізі древніх друкованих типіконів. Звісно, не можливо обійтися і без методу порівняльної літургіки, який в даній праці, щоправда, застосований лише частково. Це пов’язано з необхідністю аналізувати самі типікони, а не тексти богослужбових книг. Метод порівняльної літургіки, допоможе більш об’єктивно оцінити приналежність конкретного типікону до певної традиції, а також вкаже на запозичення з інших традицій чи уставних книг.

Наукова новизна полягає в тому, що для Христової Церкви богослужіння є її життям та диханням. Саме літургійна молитва дозволяє Церкві бути не просто «установою», але вже тут на землі, брати участь у божественному житті Пресвятої Тройці. Особливо Східна Церква, через богослужіння допомагає людині уприсутнити Небесну Літургію, тому й не дивно, що візантійський обряд, яким послуговується також і Українська Греко-Католицька Церква, охарактиризовують дуже влучним виразом «небо на землі». З метою урегулювання богослужінь, ще в перших століттях, виникає потреба у спеціальних уставних книгах, які б допомогли правильно поєднати дуже багату псалмічну, гімнографічну, пісенну, біблійну та обрядову спадщину Церкви, в тому-чи-іншому богослужінні, в той чи інший день. Так виникають перші типікони – богослужбові книги, які містять чіткі правила регулювання та проведення всіх богослужінь. Нажаль, у Греко-Католицькій Церкві, за винятком дослідження п. Ігоря Василишина, доктора літургійного богослов’я, ще не було спроб детально проаналізувати та вивчити процес створення уставу, його розвитку та особливостей в унійному середовищі. Саме цей факт, спонукав до написання наукової праці, яка б стала однією з перших цеглин у побудові сучасного літургійного богослов’я Української Греко-Католицької Церкви у сфері богослужбового уставу.

Отож, перші рукописи, які містили опис певних норм, що торкалися молитовно-богослужбового життя, походять з монашого середовища. Найвідоміші та найвпливовіші серед них, стають Устави святого Сави Освященного (відомий пізніше як Єрусалимський Устав) та Теодора Студита (відомий пізніше як Студитський Устав). У перекладі на церковнослов’янську мову, книга «Τυπικον» одержала назву «Устав». Тож сьогодні термін «устав» можна вважати відповідником, хоча і не абсолютним еквівалентом, терміну грецького походження «типікон», зважаючи на їх поперемінне практичне застосування в сучасному літургійному богослов’ї. При чому, під терміном «типікон» найчастіше розуміють богослужбову книгу, а терміном «устав» висловлюють всю об’ємність богослужбового уставу.